Літературний портрет ювіляра
Павло Тичина (1891–1967) - український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, академік АН УРСР, лауреат Державної премії СРСР. Один із найвизначніших митців українського слова ХХ століття. Народився 27 січня 1891 року в селі Піски на Чернігівщині в родині сільського дяка. З дитинства мав чудовий музичний слух і співав у церковному хорі. Навчався в Чернігівській духовній семінарії, де познайомився з Михайлом Коцюбинським, який підтримав його перші поетичні спроби. Працював журналістом, перекладачем, редагував газети. Перша збірка «Сонячні кларнети» (1918) принесла йому славу — це вершина українського символізму, сповнена музики, світла й гармонії.
Основні збірки
•«Сонячні кларнети» (1918)
•«Замість сонетів і октав» (1920)
•«Плуг» (1920)
•«Вітер з України» (1924)
•«Партія веде» (1934)
•«Чуття єдиної родини» (1938)
Ранні твори — музичні, ліричні, сповнені віри у гармонію світу. Його поезія поєднує музику, колір і слово, тому Тичину називають «поетом-музикантом» і «поетом-симфоністом». У період тоталітаризму його творчість зазнала ідеологічного тиску, однак навіть тоді він зберіг мелодійність і поетичність стилю.
Основні збірки
•«Сонячні кларнети» (1918)
•«Замість сонетів і октав» (1920)
•«Плуг» (1920)
•«Вітер з України» (1924)
•«Партія веде» (1934)
•«Чуття єдиної родини» (1938)
Ранні твори — музичні, ліричні, сповнені віри у гармонію світу. Його поезія поєднує музику, колір і слово, тому Тичину називають «поетом-музикантом» і «поетом-симфоністом». У період тоталітаризму його творчість зазнала ідеологічного тиску, однак навіть тоді він зберіг мелодійність і поетичність стилю.
Коментарів 0